Разом чи спільно?

Вони були найгарнішою парою серед моїх знайомих. Молоді, привабливі, спортивні і стильні. Обидва темненькі, з тонкими, наче виточеними вправним скульптором, рисами обличчя, з сяючими посмішками. Такі схожі між собою, що незнайомим з ними людьми могло здатися, що це брат та сестра. Ба більше, звали їх однаково – Женя. Себто Євген та Євгенія.

Мене тішила ця пара. Ви ж в курсі, що я великий візуал? Тому для мене стало шоком їхнє тихе розставання. Продовжували разом працювати, проводити спільні заходи, але вже не як пара. Мені чомусь стало сумно. Я знаю, що там жило кохання, я бачила їхню пристрасть. Вони здавалися створеними один для одного. Хоча, можливо, тільки здавалися?

Згодом, вона переїхала у столицю та стрімко продовжила свій професійний та особистий розвиток. Бувала в нових місцях та знайомилася з новими людьми. А він продовжував працювати все там же. Проводив час зі старими друзями та ходив дорогами, які пройшов би вже й наосліп.

То ж мені стало цікаво: чи могли його осідлість та її амбіції щодо розвитку стати причинами розставання? Зазвичай, люди розходяться через особисті стосунки – зрада, образи або просто кінець кохання. А що з різними планами та поглядами? Коли кохання живе, пристрасть пульсує, але партнери дивляться у різні сторони? Один чи одна летить вгору, ризикує, але ставить нові цілі та намагається їх досягати, не мириться з меншим і прагне більшого, а кохана людина воліє затриматися на тому ж рівні, що є зараз, щаслива тут і зараз? Адже кожен в праві обирати своє життя, свій ритм та своє оточення. Спокій, впевненість у завтрашньому дні, синиця у долоні або невідоме завтра з часто примарними можливостями досягати нових висот.

У цьому випадку немає спільного шляху. Або хтось з двох поступиться своїми поглядами та вподобаннями на користь коханої людини, або розрив. Іншого шляху немає. І тут виникає купа запитань.

Чи варто відпускати кохану людину через віру у нові звершення, які можуть і не справдитися?

Чи говоритиме небажання йти шляхом іншої, хоч і близької, людини про відсутність або недостатній рівень любові?

Чи буде правильним вибрати не кохання, а потенційні можливості?

Такий вибір буде проявом егоїзму чи сили?

І чи можна вважати таке кохання долею, якщо заради його збереження треба силувати себе «не бути собою»?